Перипатетики: філософська школа Аристотеля та її спадщина

Перипатетична школа, або перипатетики, виникла як наслідок великого впливу філософії Аристотеля, великого мислителя давньої Греції. Термін «перипатетичні» походить від грецького слова «перипатетікос», що означає «той, хто ходить навкруги». Це вказує на те, що члени школи ведучи обговорення, ходили або вчилися, а не сиділи в закритих приміщеннях. Давайте розглянемо історію та філософію перипатетиків, їхні внески у розвиток науки, філософії та моралі.

Історія виникнення перипатетичної школи

Перипатетична школа була заснована Аристотелем в 335 році до н.е., після того, як він покинув Академію, школу, де навчався у Платона. Школа названа так через те, що Аристотель часто вів свої лекції, прогулюючись зі своїми учнями. Заснувавши перипатетичну школу в Афінах, Аристотель ставить за ціль вивчення природи, науки та етики.

Науковий підхід та внесок у різні галузі

Перипатетики відзначалися своїм науковим підходом та різнобічністю інтересів. Їхня діяльність охоплювала фізику, біологію, етику, політику, та інші галузі. Аристотель, завдяки своїм роботам з різних наукових галузей, вклався у фундаментальний розвиток багатьох наук.

Перипатетики присвячували велику увагу етиці та політиці. Їхня філософія етосу базувалася на розумінні доброчесності, щастя та справедливості. Аристотель, наприклад, у своїй праці «Етика Нікомахова» розглядав поняття щастя як головну мету людського життя.

Ідея золотої середини

Однією з ключових концепцій перипатетиків була ідея «золотої середини». Вони вважали, що справедливість полягає в уникненні екстремів та виборі шляху, що знаходиться посередині. Ця концепція стала важливим елементом їхнього вчення та вплинула на розуміння моральності.

Розвиток школи після Аристотеля

Після смерті Аристотеля у 322 році до н.е., його учень Теофраст став наступником в керівництві перипатетичної школи. Школа продовжувала функціонувати впродовж століть, але її вплив почав зменшуватися в епоху Римської Імперії.

Вплив на сучасність та подальший розвиток

Ідеї перипатетиків знаходять своє відображення у сучасній науці, філософії та моралі. Концепції щастя, розуміння світу та справедливості впливають на формування етичних стандартів сучасного суспільства.

Перипатетична школа визначалася своєрідним підходом до вивчення природи, моралі та політики. Її вчення віддзеркалюють глибокий інтелектуальний внесок Аристотеля та його послідовників у розвиток філософії та науки. Справедливо вважати, що перипатетична школа залишила значущий слід у світовій історії ідеї.

Іван Гудзенко

ПЕРИПАТЕТИЧНА ШКОЛА АРІСТОТЕЛЯ (ЛІКЕЙ)

(2-а пол. IV ст. до н. е. – V ст. н. е.) — філософська школа елліністичної доби, яка, наслідуючи в цілому Арістотеля, займалась головним чином енциклопедичними дослідженнями, зокрема історичними і літературними, фізичними розвідками, розробкою логіки і риторики, теорією музики і політики.

Школа була заснована Арістотелем у 335/334 до н. е. її назва (Лікей) походить від передмістя Афін і гімнасія, присвяченого Аполону, де викладав Арістотель і де була алея для прогулянок. У Лікеї читали лекції двох типів: зранку – більш складні і спеціальні для постійних учнів, а увечері -популярні для широкого загалу слухачів. Хронологічно історія Лікея після Арістотеля поділяється на кілька періодів. Перший (кін. IV -І ст. до н. е.) – найбільш плідний – пов’язаний з діяльністю, перш за все, учня і сподвижника Арістотеля Теофраста, а також Евдема Родосського, Арістоксена Тарентського, Дікеарха Мессінського та ін. Після смерті засновника школу очолив Теофраст з Ересу. Його діяльність як адміністратора і теоретичного лідера була дуже плідною. Поділяючи філософські погляди Арістотеля, він, знавець ботаніки, літератури, музики, вніс певні зміни і доповнення в метафізику, логіку, вчення про душу, етику, фізику. Він. Евдем — другий відомий учень Арістотеля – теоретик історії наукових знань, автор “Історії геометрії”, “Історії арифметики”, “Історії астрології”, які були в стародавні часи джерелом знань; фахівець з логіки (“Аналітика”), етики, фізики, про що свідчать відповідні праці. Арістоксен – відомий знавець музики, гармонії, проблем виховання. За своєю ґрунтовністю і методичністю він близький до Арістотеля. За свідченням сучасників, він написав 453 книги. Але в багатьох питаннях розходиться з Арістотелем, – наприклад, заперечує субстанційність будь-якої душі, вважаючи останню лише здатністю організму до відчуттів. Другий період П. ш. (І ст. до н. е.) пов’язують з іменами Андроніка Родосського (першого систематизатора і видавця творів Арістотеля), Боета Сідонського та ін. Вони не залишили оригінальних робіт і відомі як коментатори та видавці арістотелівських праць. Третій період П. ш. – І—II ст., серед його представників слід відзначити Александра Афродісійського, відомого своїми творами “Про долю” та “Про душу”, а також як коментатора Арістотеля (коментарі до “Метафізики”, “Першої аналітики”, “Топіки”) і послідовника його вчення. Поступово теоретична самостійність П. ш. зникає, а погляди її представників набувають ознак еклектизму.

“ПЕРШООСНОВИ ТЕОЛОГІЇ”

“Начала теології” – трактат Прокла (V ст.), назва якого, на перший погляд, не зовсім відповідає його змісту, адже більш коректною була б назва “Першооснови філософії”. Робота містить чотири розділи, що складаються з 211 параграфів. Трактат присвячений поршоосновам вчення Прокла, тобто проблемам єдиного і множинного, чисел-богів, розуму і душі. Методом сходження від абстрактного до конкретного Прокл аналізує три провідні філософські іпостасі неоплатонізму, починаючи з найзагальніших тверджень про єдине і множинне і завершуючи вченням про актуальну нескінченність (Єдине). Вчення про числа починається їх визначенням і завершується класифікацією та ієрархією. Платон у своїх творах також говорить про числа і богів, проте не вказує чітко те місце, які вони займають у тріадійній системі. Прокл розташовує платонівських богів між непізнаваним Єдиним і Розумом, що пізнається. Він називає богами числові структури, бо на певному рівні усвідомлення Єдине постає початком натурального ряду чисел. Тут поки ще відсутній зміст, який надається тільки Розумом, проте вже є та числова структура, без якої неможливо говорити про змістовність буттєвих першооснов. Тому ці числові структури, що являють собою середину між Єдиним і Розумом, Прокл називає богами, про яких мовить Платон. Такий самий метод Прокл застосовує в розділах про Розум і Душу. Крім того, розділ про Душу завершує вчення про носія душі як загальної характеристики тіла, адже Прокл розрізняє тіло фізичне, душевне, мисленнєве і божественне. Розгортання тріади проходить (і відповідно змальовується) діалектично, тобто через протилежності. Єдине в Прокла є останньою і остаточною єдністю усіх можливих протилежностей. Число – абсолютна і неподільна єдність усіх окремих одиниць, що містяться в ньому. Розум – це єдність мислення і буття. Душа – єдність розуму і тіла, оскільки вона є мисленнєвим принципом тілесного одухотворення. Останнім “конкретним” постає космос, тобто певним чином сформований світ. Саме він є останньою і конкретною реальністю, яку більш високі принципи мають обґрунтувати і ствердити: душа – для пояснення рухомості у світі, розум – для пояснення закономірних дій душі, числа — як принципи розуму і його форм; але взяті усі разом, вони створюють неподільну одиничність, Єдине Платона і Прокла. Якщо космос усвідомлюється як довічний, то й сили, які його живлять, повинні бути відповідними. Звідси найвища сфера, що доступна людині для усвідомлення, – сфера чисел (закономірностей) – трактується як царина богів. “Теологія” в цьому контексті є діалектично усвідомленою античною міфологією, яка не має нічого спільного з теологією монотеїзму.