Культура скасування: як і чому можна позбавити наукового ступеня

«У цих обертонах важливим є не образи, не ідеали, а Абсолют як візаві цього носія, атланта, на плечах якого покоїться весь світ, що відповідає за майбутнє. Так, самостояння людини у світі є фактично гравітаційною конструкцією, тією реальністю, яка є більшою, ніж образ, синтетичною реальністю, що поєднує в собі абсолют, ідеал, образ, предмет, а, по суті, є феноменом людського буття», — це рядки із докторської дисертації з культурології 1 . Їхня авторка Олена Хлистун успішно захистилася та здобула ступінь доктора наук у 2019 році 2 . Окрім імітування науки, авторку викрили та в академічному плагіаті — як у дисертації, так і в наукових статтях 3 . Незважаючи на це, науковий ступінь у Хлистун досі залишається.

Навіщо потрібна система наукових ступенів, за що науковці можуть їх позбутися та як проблема нечесних наукових досягнень вирішується у світі?

Наукові ступені та навіщо вони потрібні

Наукові ступені з’явилися невдовзі після заснування перших західноєвропейських університетів для ранжування науковців та наукових працівників 4 . Їх присуджують за значні досягнення у конкретній галузі, які передбачають оригінальні дослідження з науковими результатами. Обов’язкові вимоги: вища освіта, наявність певної кількості публікацій у наукових журналах та захист дисертації.

В Україні присуджували два наукові ступені: кандидата наук та доктора наук. Цю подвійну систему отримання наукового звання ми успадкували від Радянського Союзу. Утім вона існувала й раніше. Науковець, кандидат біологічних наук Олексій Болдирєв пояснює: «Двоступенева система — не радянська, а поширена у багатьох країнах». При створенні своєї системи СРСР оперся на спадок Російської імперії, де присуджували ступені магістра і доктора, а також приват-доцента і професора, та частково — на німецьку систему академічних ступенів, де існував ступінь габілітованого доктора.

Систему впровадили у 1934 році, тоді ж з’явилися і вчені звання. Асистент, доцент, професор — для університетів, молодший і старший науковий співробітник, дійсний член (академік) — для науково-дослідних установ. А ще ліквідували університетську автономію, з’явився Інститут червоної професури. Там виховували науковців, викладачів і працівників, які б мали обслуговувати потреби партії. Ступінь кандидата, як і вчені звання, працювали з тією ж метою. Спрощена система захисту на звання «кандидат наук» дозволяла здобувати ступінь малограмотним, але благонадійним людям. Вони згодом могли займати керівні посади в університетах. Вчені звання можна було отримати й без наукового ступеня, а на підставі заслуг перед наукою або народним господарством. Навіть при вступі на аспірантуру ключове значення мали рекомендації партійних осередків. До того ж на руку радянському режиму були постійні спеціалізовані ради, які приймали захист кандидатських і докторських дисертацій. Вони були в ролі ідеологічного фільтра 5 .

Ступінь «кандидат наук» незрозумілий за межами країн колишнього СРСР. Там натомість є загальноприйнятий науковий ступінь — Doctor of Philosophy, або ж PhD.

Щоб наблизити нас до світової практики, у 2016 році Кабмін ухвалив порядок підготовки докторів філософії замість кандидатів наук 6 . Доктор філософії залишається першим науковим ступенем, але, крім цього, є ще освітнім, як логічне продовження магістратури. Через обов’язкову освітню складову з’явилися додаткові вимоги для захисту, як-от більша кількість навчання — 30-60 навчальних кредитів, а це один-два семестри 7 .

Наукові ступені для науковців та науково-педагогічних працівників — це необхідна умова розвитку кар’єри. До прикладу, формально не можна стати ректором університету чи завідувачем кафедри без наукового ступеня «доктор наук». Разом із науковими ступенями нині можна претендувати на вчені звання: доцент, старший дослідник, професор. Доцента чи старшого дослідника можна отримати після захисту кандидатської дисертації, або ж PhD, а вчене звання професора — після здобуття статусу «доктор наук». Статус академіка залишився також, але він є і поза межами пострадянських країн, на відміну від вчених звань. Як правило, йдеться про членів національних академій наук.

Наукові ступені та вчені звання також передбачають доплати до зарплат. Доктор наук — 25% ставки заробітної плати. Кандидати наук та доктори філософії отримують 15% 8 .

Станом на 2021 рік, найбільший відсоток людей віком від 25 до 64 з науковим ступенем серед європейських країн — у Словенії (5%). У Німеччині їх 2%, у Польщі, Литві — по 1% 9 .

Щодо України такої статистики немає, втім кількість громадян з науковими ступенями у нас чимала. У період з 1993 по 2021 рік кількість людей, яким було присуджено науковий ступінь доктора наук в Україні — 24 400. У цей же період науковий ступінь кандидата наук здобули 125 474. 2844 людей захистили дисертацію та здобули ступінь доктора філософії з 2019 по 2021 роки 10 .

Частина з цих людей не займається науковою діяльністю. До прикладу, науковий ступінь доктора наук мають 38 народних депутатів України, а кандидата наук — 72 11 . Усі вони також можуть отримувати за це доплати 12 .

Ця традиція тягнеться з радянських часів, коли еліта разом з науковими ступенями отримувала звання та посади й могла осідати при університетах. Для ненауковців ступінь є «золотим парашутом»: не складається з політичною, підприємницькою кар’єрою, є запасний варіант — університет, розповідає Світлана Благодєтєлєва-Вовк, координаторка антиплагіатної ініціативи «Дисергейт», кандидатка економічних наук, доцентка, голова ради ГО ТРОН.

Плагіат, фальсифікація та інші друзі нечесно здобутого ступеня

«Ступінь — це символічний капітал, і його важливість надзвичайна. Людина, яка несправедливо його заслужила, обманює в першу чергу суспільство, тому що знецінює працю всіх чесних науковців», — нагадує вона.

У січні 2016 року в медіа з’явився матеріал-викриття 13 Катерини Кириленко — завідувачки кафедри філософії Київського національного університету культури й мистецтв, дружини тодішнього віце-прем’єр-міністра В’ячеслава Кириленка. Йшлося про наявність плагіату в докторській дисертації Кириленко, яку вона успішно захистила у жовтні 2015-го, здобувши науковий ступінь доктора педагогічних наук за спеціальністю «теорія і методика професійної освіти». Через плагіат та псевдонаукові твердження про лептони, які мають психіку, та «лептонного “Бога”, розум якого у вихідній формі був тотожним із його лептонним тілом» справа Кириленко набула розголосу, потрапила в інтернет-меми та на експертні перевірки.

Експертиза Українського мовно-інформаційного фонду НAН України 14 підтвердила, що у докторській дисертації є 142 запозичені абзаци, а це близько 30% тексту. Водночас експертна комісія з Харківського національного педагогічного університету імені Сковороди плагіату в роботі Кириленко не знайшла, лише 1,4% тотожного тексту 15 . Хоча порушення академічної доброчесності, зокрема плагіат, фабрикації, фальсифікації — підстава для позбавлення наукового ступеня відповідно до закону України «Про освіту» 16 , 1 липня того ж року атестаційна колегія Міністерства освіти і науки вирішила залишити Катерині Кириленко науковий ступінь доктора педагогічних наук 17 .

Після розголосу справи Кириленко Світлана Благодєтєлєва-Вовк, Тетяна Пархоменко, Ірина Єгорченко та інші активні науковці об’єдналися, щоб боротися з проблемою нечесно здобутих наукових ступенів. Так виникла антиплагіатна ініціатива «Дисергейт».

Активісти шукають та виявляють випадки порушень академічної доброчесності у дисертаціях, пишуть заяви до МОН та атестаційної колегії для скасування рішень про присудження наукових ступенів як на етапі присвоєння, так і постфактум, розміщують викриття у медіа та на сайті «Помилки та фальсифікації в наукових дослідженнях». «Дисергейт» — неформальна спільнота, до неї долучається багато людей, а деякі викривачі залишаються анонімними.

Окрім цього, активісти «Дисергейту» запропонували «нагороджувати» академічно негідних науковців. Для цього у 2016 заснували антипремію «Академічна негідність». Преміюють не лише за викриття плагіату, фабрикацій і фальсифікацій у наукових працях, але й корупцію, поширення псевдонауки та інші зловживання. Зокрема, нагороду отримували Арсеній Яценюк, Сергій Шкарлет — за плагіат у дисертаціях, Лілія Гриневич — за захист Катерини Кириленко від відповідальності за плагіат, Ольга Богомолець — за поширення псевдонауки. «Найкращими для людей є ті вакцини, які вирощені і відповідають тим імунним потребам тієї нації, яка, власне, хворіє..» 18 , — один із фейків про вакцини, за які відзнаку отримала Богомолець. Рішення про позбавлення наукового ступеня жодного з посадовців немає.

Нечесний науковий ступінь зазвичай супроводжує не лише здобувач, але й ціла мережа людей, наголошує Світлана Благодєтєлєва-Вовк. «У цій справі [Катерини Кириленко] взяло участь 64 людини в її мережі. Вони підтвердили, що її робота — достойна наукового ступеня доктора наук», — пояснює вона.

«Загалом академічна недоброчесність є наслідком системи імітації, яка постійно була в Радянському Союзі. Це імітація вивчення, у першу чергу, гуманітарних спеціальностей», — підсумовує координаторка «Дисергейту». Цю думку поділяє й інший науковець, кандидат біологічних наук Олексій Болдирєв, який дослідив тему академічного плагіату й відмову від наукового ступеня для проєкту «Читомо». Він додає, що проблема академічної недоброчесності не є унікальною, але в Україні мало людей, які дійсно займаються наукою.

До цього, на думку Олексія Болдирєва, додається й те, що в університетах «створюється культура лояльності, яка підмінює наукові дослідження та наукові результати». Це означає, що здобути науковий ступінь легше, якщо підтримувати хороші стосунки з керівництвом. Незалежно від того, які у тебе досягнення.

Покарати винних

Відповідно до статистики «Дисергейту», лише від квітня цього року на розгляд Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО) було подано 13 скарг про порушення академічної доброчесності у дисертаціях 19 .

Саме з подання заяви 20 до НАЗЯВО розпочинається процедура позбавлення наукового ступеня. Скарга повинна бути підкріплена конкретними фактами академічної недоброчесності. Національне Агентство розглядає скаргу та, якщо вона відповідає критеріям, передає її до Комітету з питань етики, який і вирішує, чи є у роботі плагіат. Після цього висновок потрапляє на розгляд до Міністерства освіти та науки — за ним остаточне рішення про позбавлення наукового ступеня. Міністерство для перевірки залучає експертну раду з питань атестації наукових кадрів, яка є дорадчим органом МОНу, або ж може створити експертну комісію, залучивши окремих вчених чи працівників університетів.

До початку роботи НАЗЯВО питання наукових ступенів цілком лежало на плечах Міністерства освіти та науки. У 2016 році (як передумову до створення Агентства) Кабмін ухвалив постанову 21 , яка скасувала можливість позбавлення наукових ступенів і на етапі присудження, і коли йдеться про вже захищені дисертації. Хоча саме Агентство було створене роком раніше, а повноцінно працювати почало з грудня 2018 року, до 2021 року опції позбавлення наукового ступеня відповідно до нормативно-правової бази не існувало.

Так само поняття академічного плагіату не траплялося у нормативно-правовій базі до 2014 року, коли вийшов Закон «Про вищу освіту». Офіційне визначення терміну закріпили лише у 2017 році у Законі «Про освіту». Це створило умови для уникнення відповідальності за плагіат у дисертаціях, захищених до 2014 року.

До прикладу, у вересні 2023 року до НАЗЯВО потрапила скарга щодо плагіату в докторській дисертації і науковій статті в.о. ректорки Вінницького медуніверситету Вікторії Петрушенко. Жінка звернулася до суду з позовом про те, що перевірка наукових робіт протиправна, бо на момент їхнього захисту поняття «академічний плагіат» не існувало. Суд заборонив НАЗЯВО виносити рішення щодо плагіату в роботах Перушенко 22 .

Хоча академічний плагіат є порушенням авторського права, але законодавство у сфері авторського права не застосовують до таких прецедентів. По-перше, тому що є різні види академічного плагіату. А по-друге, тому що в позові про порушення авторських прав заявником має стати сам автор. Натомість подати скаргу про виявлення плагіату в науковій роботі чи дисертації може будь-хто, надавши відповідні докази.

З іншого боку, заборона на академічний плагіат існувала і до 2014 року. «Як мінімум з 1975 року безперервно діяла норма про те, що у дисертаціях не допускаються (трошки у різних формулюваннях) некоректні текстові запозичення», — розповідає Євген Ніколаєв, директор Аналітичного центру «ОсвітАналітика» Київського університету імені Бориса Грінченка. Однак ця норма не працювала на практиці, додає аналітик, тому в нас сформувалася «епідемія написання дисертацій методом Ctrl C + Ctrl V».

У скандал із копіюванням та масовим перекладом чужих праць у 2018 році потрапив український літературознавець Дмитро Дроздовський. Монографія, з якою він планував податися на захист докторського ступеня в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України, містила 64% плагіату за висновками експертної комісії. Вчена рада Інституту погодилася з висновком комісії та анулювала попередню рекомендацію до друку праці Дроздовського. Процес отримання докторського ступеня не розпочався 23 .

Найчастіше метод копіювання використовують з працями, написаних російською мовою.

Від початку поступового блокування російських ресурсів у 2017 році на практиці виникає й інша проблема. «За внутрішнім положенням етичного комітету НАЗЯВО, всі джерела, які були використані, мають бути у відкритому доступі, а ті, хто фальсифікують, переважно переписують і перекладають з російської. Російські ресурси перебувають під баном РНБО, то НАЗЯВО каже: “Ми не можемо дістатися до цих ресурсів”», — розповідає Олексій Болдирєв.

Підписатися на Куншт

Запобігти, скасувати, допомогти

У той час, коли в Україні рішення про присудження чи позбавлення наукових ступенів ухвалює держава, у світовій практиці переважно відповідальність за це несе безпосередньо університет. Повідомити про плагіат у дисертації чи наукових публікаціях, як і в Україні, може будь-хто. До прикладу, низку німецьких політиків на плагіаті викрили учасники проєкту VroniPlag Wiki. Це волонтери, здебільшого анонімні шукачі плагіату, котрі перевіряють докторські дисертації за допомогою антиплагіатних програм. Ініціатива народилася на базі сайту GuttenPlag, який зробили спеціально для перевірки дисертації міністра оборони Німеччини Карла-Теодора Ґуттенберґа 24 .

Університети скликають спеціальні етичні комісії чи ради, залежно від конкретного закладу, де голосуванням вирішують подальшу долю наукового ступеня. Так, факт плагіату в роботі Ґуттенберґа визнала дисертаційна комісія університету Байройта, де політик захищав свою роботу. Науковий ступінь скасували. Політик не лише подав у відставку, але й мігрував до США. У 2013 році за плагіат дисертації, захищеної ще в 1980 році, посаду міністра освіти Німеччини втратила Аннет Шаван 25 . Вчена рада Дюссельдорфського університету імені Генріха Гайне анулювала її науковий ступінь.

Аналогічна ситуація спіткала і президента Угорщини Пала Шмітта. У 2012 році докторська рада Будапештського університету медицини та спорту позбавила посадовця докторського ступеня. Скандал з плагіатом у його роботі почався з публікації статті-звинувачення у виданні HVG 26 .

На думку Євгена Ніколаєва, у світі більш розвинений механізм репутації, який стосується й університетів. Це може стати одним із кроків для викорінення академічної недоброчесності: «Я прихильник того, щоб ми брали інструменти, які працюють в країнах, до рівня розвитку яких ми хочемо прагнути. У тих країнах працює ініціатива знизу — від академічної спільноти», — пояснює аналітик.

Частково цю практику намагаються впровадити разом зі ступенем PhD. Захист PhD має відбуватись за європейською манерою, де діють разові спеціалізовані ради з п’яти людей. У них беруть участь науковці вузького профілю відповідно до конкретної дисертації. Їм також передбачена оплата. Сам захист публічний і записується, а голосування проводиться відкрито. Кожен член ради зобов’язаний прочитати дисертацію, що подана до захисту, повністю, а не автореферат. Рішення про присудження наукового ступеня — за університетом. Щодо наукового ступеня доктора наук практика наразі залишається попередньою: захист приймають постійні спеціалізовані ради, у них може бути до 19 науковців, залишається стислий виклад дисертації і таємне голосування.

В Україні також діяли проєкти сприяння академічній доброчесності: SAIUP (Strengthening Academic Integrity in Ukraine Project) протягом 2016–2019 років та Academic IQ (Academic Integrity and Quality Initiative) — з 2020 по 2022 рік. Вони реалізовувалися Американськими Радами з міжнародної освіти за сприяння Посольства США. У суті програм — практичні курси у відібраних університетах, просвітницька кампанія і робота над регулятивними механізмами, як на рівні конкретного закладу, так і на рівні держави 27,28 .

Разом з цим, про потребу оновлення університетів та їхнього управлінського складу для вирішення ситуації каже Світлана Благодєтєлєва-Вовк: «Треба почистити від токсичних мереж спеціалізовані вчені ради, адміністрації університетів. На конкурсних засадах обрати ректорів з відповідними стратегіями, баченнями. Призначити класні наглядові ради, які будуть контролювати виконання цих стратегій та отримання ресурсів».

На думку Олексія Болдирєва, варто також підтримувати, зокрема фінансуванням, тих науковців, котрі справді хочуть займатися дослідженнями. І позбавити формальностей науково-педагогічних працівників, викладачів університетів. «Якщо вони хочуть займатися наукою — створити усі можливості, якщо не хочуть — не треба вимагати. Треба, щоб наукова кар’єра стала дійсно науковою», — наголошує він.

Наразі в Україні готується новий окремий закон про академічну доброчесність. Він покликаний нівелювати проблеми академічного плагіату і сумнівно здобутих наукових ступенів. Нині законопроєкт перебуває на стадії розробки 29 .

Посилання:

1. Мистецькі засоби гармонізації комунікативного середовища у просторі сучасної культури. Хлистун Олена Сергіївна.
2. Присудження наукового ступеня доктора наук.
3. Плагіат Олени Ковальчук та Олени Хлистун.
4. Докторська освіта від її середньовічних основ до сучасної глобалізації та стандартизації.
5. Підготовка фахівців вищої кваліфікації у 1930-1939 рр.
6. Про затвердження Порядку присудження ступеня доктора філософії та скасування рішення разової спеціалізованої вченої ради закладу вищої освіти, наукової установи про присудження ступеня доктора філософії.
7. Про затвердження Порядку підготовки здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії та доктора наук у закладах вищої освіти (наукових установах).
8. Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ.
9. Education at a Glance 2022. OECD Indicators.
10. Кількість осіб, яким було присуджено науковий ступінь доктора наук у 1993-2021 рр.
11. Кадрове забезпечення народних депутатів України.
12. Про внесення змін до Постанови Верховної Ради України «Про фінансове забезпечення діяльності народних депутатів України».
13. Докторська дисертація Катерини Кириленко і відвертий плагіат.
14. Фальшива дисертація Катерини Кириленко: детальні результати нової експертизи.
15. Харківські експерти не виявили плагіату у докторській дисертації дружини віце-прем’єра Кириленка.
16. Закон України «Про освіту».
17. Пряма трансляція МОН України.
18. Антифейк МОЗ України про вакцинацію і загрозу епідемій.
19. Результати розгляду скарг, прийнятих НАЗЯВО в 2022-23 рр.: хроніка подій (оновлюється).
20. Постанова від 17 листопада 2021 р. № 1197. Деякі питання присудження (позбавлення) наукових ступенів.
21. Деякі питання діяльності Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти.
22. Ухвала про забезпечення позову.
23. Вчена рада Інституту літератури підтримала висновок комісії, створеної для аналізу фактів плагіату в монографії Д. Дроздовського.
24. GuttenPlag – kollaborative Plagiatsdokumentation.
25. Міністра освіти Німеччини Аннетте Шаван позбавлено наукового ступеня за плагіат.
26. Súlyos plágiumgyanú Schmitt Pál doktori értekezése körül.
27. Ініціатива академічної доброчесності та якості освіти Academic Integrity and Quality Initiative.
28. Проєкт «Зміцнення академічної доброчесності в Україні» (SAIUP/SAISS).
29. Комітет освіти, науки та інновацій готує законопроєкт щодо академічної доброчесності.

Система наче за часів Сталіна: що не так в українській науці

Успіх в освіті та науці в нашій країні визначається ступенями і дипломами, які отримав той чи інший науковець. Вершина досягнень — диплом доктора наук. Є й інший шлях — можна долучитися до іноземних наукових спільнот і захиститися за кордоном. Різниця буде істотна, оскільки системи підготовки наукових кадрів залежно від країн різняться як формою, так і змістом.

Особливість нашої системи наукових ступенів у тому, що вона продовжує радянську й пострадянську традицію, в якій наукова діяльність тотально одержавлена, наукові спільноти функціонують формально і складаються здебільшого з лояльних до системи осіб. Тоді як західна наукова традиція передбачає активну участь наукових спільнот у зростанні науковця, колегіальну самоорганізацію і самоврядування, а також залучення продуктивних кадрів, здатних нарощувати наукове знання. Звісно, існують різні варіанти прозахідної організації науки, наприклад англосаксонська модель базується на спроможності університетських спільнот, тоді як континентальна (європейська) — на діяльності наукових спільнот через товариства чи академії.

При цьому в західній традиції ініціація — визнання науковця професіоналом та членом спільноти — відбувається один раз. Хоча в деяких системах, наприклад у Польщі, Німеччині, Данії, для отримання ліцензії професора університету потрібно доводити свою кваліфікацію через механізм габілітації.

У сталінські, та й пізніші радянські часи для того, щоб підтвердити свою благонадійність перед державою, науковець мав захищатися двічі. Перший захист давав право набувати статусу кандидата, а другий — доктора наук, тобто справжнього науковця. На підтримку такої системи потрібні великі витрати часу й зусиль. Тому завжди стояло питання її низької продуктивності, оскільки вона не просто обслуговувала відтворення наукової спільноти та зростання її внеску в суспільство, а освячувала статусно-ритуальну ієрархію відносин, заснованих на спотворених цінностях.

Зі здобуттям незалежності ситуація трохи змінилася. Євроінтеграційні прагнення знайшли своє втілення в запровадженні наукового ступеня доктора філософії. Тепер людина може стати науковцем, пройшовши перший захист. Хоча для продовження кар’єри необхідний і другий, щоб стати доктором наук. Таким чином, на сьогодні в Україні діє гібридна модель атестації наукових кадрів, яка складається з двох рівнів: перший прозахідний, а другий — просталінський. Досить химерне створіння, чи не так? Цю химерність потрібно врегулювати, маємо осучаснити нашу систему присудження наукових ступенів. І Кабмін зробив таку спробу.

Нещодавно уряд затвердив новий Порядок присудження та позбавлення наукового ступеня доктора наук (далі — Порядок), розроблений МОН. Які зміни відбулися, порівняно з правилами, що діяли раніше?

По-перше, новий Порядок більше нагадує законодавчий акт, аніж чіткий алгоритм. Оскільки в загальній частині містить перелік і визначення застосованих термінів. Наприклад, у визначенні докторської дисертації ми дізнаємося про новації в обсязі та формі подачі наукових результатів. Зокрема, до захисту подаються роботи обсягом не менше 10 авторських аркушів, тобто 220 сторінок, за умови, що сторінка міститиме 1800 знаків. Раніше для більшості галузей наук обсяг докторської мав становити 11–13 авторських аркушів (від 242 до 286 сторінок), а для соціогуманітарних — 15–17, або 330–374 сторінок. Відтепер можна захищати науковий доробок у вигляді наукової доповіді за сукупністю статей або монографією. Обсяг наукової доповіді — не менше трьох авторських аркушів, або 66 сторінок. Впровадження захисту у формі наукової доповіді сприятиме інтеграції України до міжнародного науково-освітнього простору, оскільки в багатьох країнах існує практика отримання наукового ступеня за сукупністю статей.

Окремим визначенням у Порядку підкреслено роль рецензента. Раніше вона так не виділялася. Імовірно, маємо спробу перерозподілити повноваження та відповідальність ширшому колу осіб, які беруть участь в атестаційному процесі.

Заслуговує уваги імплементація в нормативному акті принципу академічної доброчесності, згадування про засади якої пронизують текст від початку до кінця. Але поки що це тільки декларації, немає процедур розгляду кейсів НАЗЯВО, які можуть реально забезпечити цей принцип.

Порівняно з попереднім, новий Порядок містить більше розділів, зокрема про кваліфікаційні вимоги, проведення попередньої експертизи, розгляд дисертації та атестаційної справи у МОН. Він став значно об’ємнішим і більш деталізованим.

По-друге, в новий Порядок повернули розділи про позбавлення наукового ступеня та розгляд апеляцій, що були виключені на підставі Постанови КМ № 567 від 27.07.2016 і фактично не застосовувалися більше п’яти років.

Відтепер особу можуть позбавити докторського ступеня за обґрунтованими зверненнями від фізичних/юридичних осіб, НАЗЯВО та спецрад, у яких проходив захист. Але за умови, що буде встановлено порушення нормативно-правових актів з атестації кадрів, які існували на момент затвердження рішення. При цьому впроваджується градація термінів відповідальності за різні види порушень, зокрема для порушень процедури захисту — рік, для порушень кваліфікаційних вимог — 10 років і безстроково для порушень академічної доброчесності. Таким чином, за малі й неістотні порушеннями можна притягнути до відповідальності тільки тих, хто недавно захистився.

Позитивним є декларування безстроковості для можливості позбавлення докторського ступеня за академічний плагіат, фальсифікації та фабрикації. Залишається їх довести практично. Розгляд таких справ покладено на НАЗЯВО. Новацією, в контексті оцінювання докторських дисертацій, є можливість створювати групи експертів та запрошувати окремих науковців-експертів на основі застосування положень ЗУ «Про наукову і науково-технічну експертизу». Рішення про позбавлення докторського ступеня приймає Атестаційна колегія МОН. Повторний розгляд справи можливий за рішенням суду.

Інститут апеляції віднині функціонує в такому форматі: її можна подати на рішення докторської ради про відмову у присудженні наукового ступеня та на рішення МОН про скасування рішення докторської ради про присудження наукового ступеня. Якщо апеляція необґрунтована, то комісію для її розгляду ані у спецраді, ані в МОН не створюють. В іншому випадку суб’єкт повноважень готує висновок, на основі якого приймається рішення, котре надалі може бути оскаржене в суді.

По-третє, в розділі «Кваліфікаційні вимоги» прописано вимоги як до здобувача, так і до докторської. Особливо акцентуються самостійність виконаної роботи, особистий характер внеску та достовірність наукових результатів і обґрунтованість на їхній основі висновків, відповідність принципові академічної доброчесності. Новації Порядку — впровадження обов’язковості публікацій у журналах, що проіндексовані в базах даних Web of Science Core Collection та/або Scopus, і регулювання оформлення реферату університетами (пункти 7 та 8). Крім того, видані навчальні підручники/посібники перенесено в розділ додаткових наукових публікацій. У попередньому Порядку вони зараховувалися як основні для здобувачів із педагогічних наук. Туди ж додано публікацію історичних джерел, які раніше взагалі не згадувалися.

Цікавим доповненням є легалізація практики підпису здобувача під твердженням на титульному аркуші дисертації, що «подані до захисту наукові положення є власними напрацюваннями і всі використані ідеї, наукові результати, цитати супроводжуються належними посиланнями на їх авторів та джерела опублікування».

По-четверте, справжній квест очікує пошуковця на етапі попередньої експертизи (новий розділ Порядку), яка розпочинається з подачі заяви до вченої ради університету чи наукового закладу. При цьому розрізняються ролі докторанта й особи, котра самостійно написала докторську. Докторант мусить перед цим пройти окреме випробування, щоб отримати висновок від наукового консультанта, який той має право творити місяць. Якщо консультант відмовляється писати висновок, то докторант повинен звернутися до вченої ради, щоб його роботу розглянув структурний підрозділ, у якому він її готував. І тільки після засідання кафедри/відділу готується зазначений документ. А далі як докторант, так і сторонній пошуковець проходять нове випробування на засіданні структурного підрозділу, який готує висновок від ЗВО чи наукової установи для подачі до спецради. Підготовка цього висновку забирає до трьох місяців, а чинний він упродовж року. Все це супроводжується збиранням підписів.

Істотною новацією є встановлення плати на послуги рецензентів як експертів, що її вносять або заклади, або здобувач, котрий самостійно захищає докторську. Три сторінки з двадцяти трьох присвячені перипетіям попередньої експертизи. Раніше ця частина захисту була значно менш зарегульована. Дехто з науковців, які обговорювали текст нового Порядку, вважає, що нинішня редакція призначена для виховання залежності та лояльності здобувачів до керівників освітніх і наукових установ.

По-п’яте, новації розділу про присудження стосуються кількості членів докторської ради. Тепер це від 11 до 19 осіб. Цікаво було б поглянути на обґрунтування такої кількості, бо складається враження штучного обмеження самоорганізації наукових спільнот за спеціальностями. Тут ми бачимо ще більше контролю, наприклад обов’язкову регламентацію дій голови спецради, який мусить поставити резолюцію, дату та підпис, приймаючи заяви й документи на розгляд. Імовірно, це спроба контролювати терміни розгляду справ на користь здобувачів.

Крім того, тепер для опонентів жорстко встановлюється наявність п’яти років науково-педагогічного стажу. Питання полягає в тому, чи обмежується таким чином участь в атестаційному процесі осіб, які отримали ступені докторів, не працюючи в освіті та науці.

Надзвичайною інновацію виглядає впровадження трансляцій захистів у реальному часі та відтворення їх записів на вебсайтах університетів і наукових установ упродовж шести місяців з моменту затвердження рішення про присудження ступеня. Це додає прозорості процесові та показує рівень відповідності здобувачів кваліфікаційним вимогам. Хоча, ймовірно, в майбутньому ми станемо свідками формування нового театрального жанру з постановок захистів дисертацій.

По-шосте, до розгляду дисертації та справи МОН внесено такі новації:

• термін розгляду скоротився з шести місяців до чотирьох;
• додано пункт 26 щодо умов додаткової оцінки дисертацій або виявлення інших обставин під час експертизи. Він передбачає як залучення експертної ради, так і створення груп експертів та запрошення до експертизи окремих науковців;
• за умови виявлення порушень у діяльності спецради МОН припиняє її діяльність на рік. За серйозніші порушення, зокрема виявлення академічного плагіату, фальсифікацій та фабрикацій, науковий консультант, відповідальні особи спецради, опоненти позбавляються права участі в атестаційному процесі на два роки, а університет чи наукова установа позбавляються права утворювати спецраду на рік. Такі покарання не видаються суворими. Хоча можуть позначитися на фінансовому стані учасників. Наприклад, опонент позбавляється можливості опонувати впродовж 10 захистів, тобто втрачає неофіційних 3–5 тис. дол. доходу. У такому ж разі через сукупне зменшення кількості захистів спецради втрачають частину влади, впливу й авторитет усередині спільноти за своєю спеціальністю.

Загалом, новий Порядок ускладнює й так непростий атестаційний процес і сприяє зростанню трансакційних витрат, тобто витрат на взаємодію університетів, наукових закладів, МОН, НАЗЯВО та інших учасників. Що натомість отримує суспільство? Жорстко контрольовану державою систему відтворення наукових еліт, яка, за відсутності адекватного фінансування, продовжуватиме імітувати приріст наукового знання. Ба більше, за умови привласнення державних інституцій токсичними мережами академічно недоброчесних науковців, система атестації перетворюється на дорогу з різним регулюванням двох смуг руху: зеленим світлом — для просування порушників і червоним — для доброчесних науковців. Оскільки, з одного боку, як доведено кейсами антиплагіатної ініціативи «Дисергейт», складно або й неможливо притягнути до відповідальності порушників, а з іншого — звичайним науковцям складно задовольнити вимоги при високому рівні регламентації та бюрократизації від МОН.